Історія
України і державотворення (реферат)
Близько
604 тис. км2, 49,5 млн. мешканців – такого постає Україна перед
нами. Протягом усього періоду свого існування вона знала і часи розквіту, і
часи, коли свобода здобувалась кров'ю. Але, незважаючи на все, зараз, у ХХІ
ст., у самому центрі Європи розвивається велика держава.
Уже 25 років
Україна пишається своєю незалежністю. Мабуть настав час для того, що без
пафосу сказати про те, як здобули ми цю незалежність, якою ціною дісталась
вона українцям. Для цього потрібно ще раз пройти сторінками історії цей
буремний шлях: від заснування Київської Русі аж до сьогодення. Україна
друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вона наближається
до Франції, а й за обсягом ВНП – до Італії. Проте політичні права України як
нації мінімальні – не так на європейській арені, а й у власній державі. “У
тому годину, як найубогіші країни світу користуються повним суверенітетом –
пише видатний дослідник української історії. Про. Субтельний, - Україна лише
але проголосила його на початку 90-х”. Ця кричуща невідповідність є загадкою
історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яку нерідко лишалося поза
увагою й ще частіше не знаходило розуміння”.Досліджуючи історію України, я зосереджуюсь проблем розвитку українського суспільства. Одна із них – це відсутність в українців власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є переважною рисою історії більшості народів, то цого не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність складають один з основних аспектів національного досвіду. Отже, українське минуле – це головним чином історія народу змушеного боротися за виживання й розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком спрямованої держави. Основна позначка даного дослідження – відслідкувати процес державотворення в Україні та історіографічного запитання. Наш огляд українського державотворчого процесу почнемо від короткого огляду територї, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження й розвиток в ньому історичного життя віддавна уже вважається за аксіому історичної науки. як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, котра держить до рук колиску шкірного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу й на якій й досі майже самих місцях живуть й нащадки. як ми далі побачимо, Український народ є автохтоном на своїй землі. Це означати що Український народ живе на тій самій територї якої здобув в качанах свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись із цієї територї чужим народам, інші ж, що він здобував, це було б продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, із які не було б потреби когось усувати чи проганяти. Отже, Український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етнографічна українська територія майже в цілості покривається із географічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Прип’ять, Десну, сейму, на південному заході, йде понад Прутом до нижнього Дунаю, із півдня обмежує її Чорне море, свої на сході губиться вон серед мішаного населення Воронежчини і Донщини, але в південнім Сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір. ІІ. (2). Алі розглянемо ж першу державу засновану на українських землях, її політичний устрій, та правничі пам’ятки що зостались із давнини. Перша держава часів первісного ладу, де пануючою верствою були жерці відуни-рахмани. Тому устрій згаданої держав визначають “священною демократією”. Окрім жерців відомі слідуючи верстви: хлібороби – скотарі, воїни, тощо. Арата (V-III з до н.е.) держава трипільська розташована між Дністром й Дніпром. Політичний центр перебував у межах Сучасної Черкащини біля міста Сміла. Правничі пам’ятки зіставлені Араттою до відома наших часів є такі, як “Рігведа” – збірка арійських священних гімнів. Трипільці малі писемність. Знайдено понад сто глиняних табличок із написами у вигляді клинопису. Дослідження її почав Український археолог, історик й мирознавець В.М. Даниленко справа де шифровки писемності араттійців продовжується. На думку дослідника трипільської археологічної культури Ю. Шилова “Цивілізація тобто державність виникла на територї України у V тисячолітті до н.е. разом із трипільською археологічної культурою”. Остання визнана явищем загальнолюдського історичного розвитку суспільства періоду дитинства цивілізації: так 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО “фатальністю культури трипілля”, відкритою У. Хвойкою 100 років тому. Коли до етнічної приналежності трипільської, землеробською культури та держави Арата думи дослідників неоднозначні. У. Хвойдо вважав трипільців прямими нащадками українців, котрі зберегли “край предків” до цого години. Ю. Шилов кваліфікує трипільську культуру як культуру ранніх ще не розмежованих Індоєвропейців. Підкреслює спорідненість Аратти з культурою Греків, Слов’ян, Індусів. Однак визнає її про материком Української культури. У. Петров пропонує розрізняти лінію культурно історичних традицій та лінію власно-етничніх зв’язків й на підставі цого не вважає Українців нащадками трипільців. Арії (Орії) – із індоєвропейської (плуг, рало), орачі - це Ірано-Індійське відгалуження трипільців (аратів), мекали у пониззі Дніпра (Азовсько-Причорноморський район). Це державотворення існувало у іншому тисячолітті н.е. Частина Оріїв пересилилась в Індію, а тих що залишилися на батьківщині утворили Індоорійський союз племен - Кімерійський. На думи Про. Шокала, формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору із різних племен довкола осерця духовної традиції створеної автохтонами України – Оріями, хліборобами. Р. Василенко вважає трипільську культуру слов’янською. Поки Український народ виступив як самостійний цінник історії у південній Україні, існували державні організації інших народів. Від VII століття до н.е. на побережжі Чорного й Азовського морів осіли численні Грецькі колонії засновані із малоазійського Мімту: Тіра, Ольвія, Херсонес, Теодосія, Паніка-Пей, Фана-горія, Танаїс й ін. Греки намагалися використати природні багатства країни зорганізувати широку рибну промисловість, заходилися розводити хліборобство й виноградство дбали про годівля худоби але й найбільшу увагу звертали на торгівлю із сусідніми племенами й на вивіз місцевих продуктів до Греції. Грецькі колонії не творили однієї держави, а кожне місце було б окремою республікою, із демократичним ладом але й фактично под дротом багатіїв – купців й промисловців. Тільки міста над Азовським морем у V століття до н.е. зорганізувалися в Боспорську державу под дротом династії Спартокідів. У 107 році до н.е. ця держава прийшла под уладові царя Понту Мітрадата Євпатора, що намагався створити із чорноморських країн одну могутню державу, котра б мала статі базою для боротьби із Римом. Алі чорноморські Грекі не виявили порозуміння для його планів й цей “другий Ганібал” впавши у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли под уладові Риму. Пізніше у хуртовині переселення народів грецькі міста були знищенні й лише Крім залишився до рук Візантії. Історичне значення грецьких колонії до того що це були Перші зорганізовані міста на територї Україні, Перші центри торгівлі й культури що малі великий вплив на сусідні племена. Алі в ролі кінчається. Ані грецьких міст, ані Боспорської держави неможна вважати представниками української державності, хоч смердоті і діяли в Україні. Серед племенних союзів згаданих Геродотом у V ст.. до н.е. при описі Скифії – гелони та скіфи-орачі. На думку Ю. Шилова це нащадки Аратти, що зберегли живий корінь колишньої Індоєвропейської спільноти. Гелоне – сонцепоклонники шанувальники бога Сонця – Сварога. На думку Р. Василенко це поляни. Отже, традиція Аратти, через ці слов’янські племена Подніпров’я проіснувало до часів Київської – Русі. Племінні союзи на думку послідовників це перший щабель державної організації примітивні царства. Алі правничих пам’яток цого періоду ми не знаходимо. Хоча й історичне значення державного утворення досить велике – У. Рибаков, Р. Василенко, М. Брайчевський, пов’язують зародження слов’янської державності із скіфською епохою (V ст.. до н.е.). Київська Русь ХІ – ХІІ ст., на їхні думи ще не перша форма слов’янської державності, а лише новий етап піднесення. Р. Василенко зазначає що Київська – Русь виникла в ІХ ст. (882р.) за помахом “чарівної палички”. Щоб вийти на рівень державності слов’янське сус-пільство мусило пройти довгий годину від родового ладу до народної демократії. Досягнення археології до останніх десятиліть дозволяє відсунути поріг слов’янської цивілізації в глиб віків на V ст. й визнати що слов’янська цивілізація був одною із найдавніших в Європі. Блакитною стрічкою перерізує Україну Дніпро. Саме на правому березі цієї річки постало місто Київ, і саме звідти бере свій почато наша держава. Точна дата заснування цього міста і його засновники нам невідомі. Дійшли до наших днів тільки перекази про трьох братів: Кия, Щека і Хорива, які вважаються засновниками Києва. "Так в самої літописи переказано легенди про трьох братів Полян Кия. Щека і Хорива, що збудували спільно місто Київ, в ім'я старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековиці, Хоревиці і річки Либеда (названої по імені сестри) Звідси і взяла свій початок Київська Русь. Багато славних князів правили на її території, а особливо слід відмітити князя Володимира Великого, який влітку 988 р. охрестив свій народ.
Через
міжусобні війни і через те, що Київ завжди був об'єктом нападу кочових
народів, Київська держава починає піддпадати. Проте вона відразу не занепала
і проіснувала ще 200 літ.
Після
Київського князівства виникла велика і могутні Галицько-Волинська держава.
Одним із перших галицьких князів був син Володимира Великого Борис. Але
найвизначнішим діячем цієї доби став перший український король Данило
Галицький, який зумів оборонити від ворогів свою велику державу і навести в
ній порядок. У 1253 році, в місті Дорожчинні, Данила коронував тодішній папа
римський Інокентій ІV.
Наступна
велика і визначна доба – це доба козаччини. Саме слово "козак” походить
від татарського "найзак” і означає "вільна людина”. Початки
козаччини датуються 1990 р. Засновником і першим кошовим Запорозької Січі
(козацька республіка, якою керували гетьмани, обрані більшістю) став Дмитро
Вишневецький. У ХVІІ ст. на території України розгорнулася національно-визвольна
війна під проводом Богдана Хмельницького, який прийшов до влади у 1648 р. Він
не раз і не двічі перемагав польське військо, впевнено ведучи за собою
козаків. Але допустився великої і непоправної помилки підписавши у 1654 р.
союз з Москвою. Москва ж уклала угоду з Польщею і розділила Україну на дві
частини: Лівобережну і Правобережну.
Останніми
гетьманами Запорозької Січі були Данило Апостол і Кирило Розумовський. У 1764
р., за указом Катерини ІІ, Запорозька Січ була зруйнована.
З цього
часу починається важкий період неволі. На все українське накладено заборону.
Але не всі підкорилися цій забороні. Ми можемо назвати також видатних діячів
того часу, як Іван Котляревський, Григорій Полтина, Григорій Сковорода, а
також творців Кирило-Мифодіївського товариства: Тараса Шевченка, Пантелеймона
Куліша, Миколу Костомарова, Миколу Гулака та ін. Але московська цензура не
могла змиритися з таким поворотом. Як наслідок маємо Валуєвський циркуляр
(1876 р.)
У 1914 р.
розпочалася Перша світова війна. У цей час в Росії відбулося падіння імперії
Габсбургів та Романових. Українці отримали можливість створити власну
державу. 20 листопада 1917 р. Києві було проголошено УНР. Проте Україна не
була підготовлена перш за все військово, для того, щоб захищати свій
суверенітет. І у 1922 р. Україну знову розділили. Проте варто віддати належне
створеному тоді Легіону Січових Стрільців, які хоч і не змогли відстояти
незалежність, але відзначились як хоробрі воїни. Німецькі старшини і вояки з
признанням висловлювались про них: "Гордий це народ, що має таких
лицарів!” Не встиг щ світ оговтатись від Першої світової війни, як
розпочалася Друга світова, яка знову ж таки, не оминула України. Землі
Західної України відійшли до складу СРСР і об'єднались з РСР. У 1940р. Румунія
повернула Північну Буковину Бессарабію, і вони стали частиною УРСР.
В розпал
Другої світової війни на території України розгорнувся Рух Опору -
сформувалась ОУН, яка прагнула добитись незалежності України. Згодом ОУН
розкололась на дві самостійні організації: ОУН-Б і ОУН-М. На боці ОУН-Б
сформувалась Українська повстанська армія (УПА), яка поповлювалась за рахунок
українців, що не бажали коритись окупантам.
Але,
незважаючи на визвольні дії українського населення, бажана незалежність так і
не настала.
По
закінченні війни більшовицький терор ще більше вкоренився на території
України.
Лише у
1991 р. Україна здобула незалежність, а у 1996 р. була прийнята Конституція
України, яка остаточно утвердила її, як самостійну державу.
З усіх
вище описаних подій ми можемо зробити висновок, що творення державності
України відбувалося дуже повільно. Мабуть неможливо точно сказати, коли
розпочався це процес. Уже 15 років ми живемо в незалежній країні, проте і
досі дивимось на наше сьогодення, минулим і майбутнє з деяким песимізмом.
Дехто і досі не вірить у самостійність Української держави, і взагалі в те,
що ця держава реально існує.
Такий
висновок можна зробити з опитування, яке було проведене мною у м. Чернівцях.
На запитання: "Коли, на вашу думку, почався процес державотворення в
Україні?” громадяни у 2004 р. дали такі відповіді (у %):
Отже у
нашому суспільстві небагато людей, які вважають за початок процесу
державотворення події, які відбувалися у Першій та Другій світових війнах.
Ті, хто й досі не хочуть визнати Україну, як самостійну державу є, як
правило, іномовними громадянами. Досить багато громадян віддали свій голос за
те, що Україна, як держава, бере свій початок ще від Київської Русі. З цими
людьми важко не погодитись, адже саме із заснуванням Києва і згодом Київської
Русі, ми пов'язуємо створення України. Як бачимо, за те, що Україна почала
формуватись як держава лише після виборів 2004 р., висловлюються здебільшого
громадянина інших національностей. Це, мабуть, пов'язано з тим, що під час
цих виборів і революційних подій, які їх супроводжували, українці заявили про
себе, як про націю, яка здатна відстояти свою вільну і незалежну думку.
З думкою,
що процес державотворення розпочався аж після виборів 2006 р. погоджуються
здебільшого російськомовні громадяни. Думаю, що це пов'язано з перемогою на
виборах кандидата, який у своїй програмі зазначив надання російські мові
статусу другої державної.
Але
все-таки найбільше громадян висловилось за те, що Україна, як держава,
погасла формуватися у 1991 р.
Як відомо
з історії саме у 1991 році був затверджений Акт проголошення незалежності України.
Що ж передувало його проголошенню?
В процесі
"перебудови” все більше виявлялась недосконалість СРСР. Починали
виникати "неформальні” організації, ідеологія яких була протилежною до
ідеології КПРС. Саме ці організації мали велике значення у процесі розпаду
СРСР, який, хоч ще виглядав стійко зовні, починав розхитування всередині.
Початковим
етапом розпаду СРСР стали вибори 1990 р., які вийшли з-під контролю партії. У
січні 1990 р., коли саме повним ходом ішла передвиборча компанія,
демократичні сили України (Рух, "Меморіал” і т.ін.) запропонували
відзначити День соборності України. І 21 січня 1990 р. між Києвом і Львовом
був утворений "живий ланцюг”.
Ця подія
вплинула перш за все на свідомість українців. Вона відновила в їхній пам'яті
національну символіку, ідею єдності і незалежності України. Ця подія стала
пробудженням від "глибокого сну”, в якому Україна і українці перебували
в часи більшовицького терору. Мабуть резонансом цього пробудження стало те,
що на виборах представникам Демократичного блоку вдалося здобути майже
третину місць, а у деяких областях опозиційні сили здобули більшість. І хоч
преса і телебачення ще перебували під контролем КПУ, хвиля протесту і бажання
волі уже невпинно піднімалася: над багатьма містами і селами України
замайоріли синьо-жовті прапори.
Головою
Верховної Ради став В. Івашко, опозиційні сили в парламенті очолив І.
Юхновський. У стінах парламенту все частіше лунало питання про незалежність
України.
9 липня
1990 р. В. Івашко подає у відставку, внаслідок чого прокомуністична більшість
залишається без керівника, і поводи остаточно випадають з рук Комуністичної
партії. Вперше Верховна Рада зважується на крок, який "випадав” за рамки
програми і політики центру. 16 липня 1990 р. Верховна Рада поіменним
голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України.
Цей
документ став великим кроком на шляху творення державності України, але
одночасно він ще більше загострив ситуацію, і на грудневому пленумі (1990 р.)
лунали заклики до боротьби з "сепаратистами” і "націоналістами”.
Декларація
про державний суверенітет України не отримала статусу конституційного акта,
але в той же час більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті,
яка проголошувала верховенство законів УРСР на її території над союзними
законами.
3 серпня
1990 р. відбулося прийняття Закону про економічну самостійність України. Це
стало логічним продовженням прийняття Декларації, бо наповнювало її реальним
змістом.
Після
прийняття Декларації відбулися вибори нового Голови Верховної Ради, на яких
переміг Леонід Кравчук.
Друга
сесія Верховної Ради УРСР, що розпочала свою роботу 1 жовтня 1990 р.
працювала у супроводі численних мітингів і протестів. На майдані Незалежності
було встановлено наметове містечко. Жителі цього містечка висловлювали думки
мільйонів громадян. Основною причиною пікету було те, що склад Верховної Ради
не відображав волю народу.
Остання
спроба контрнаступу КПУ була пов'язана з тим, що громадський рух в Україні
набув радикального характеру. Ця спроба була спрямована на те, щоб припинити
демократизації українського суспільства, але суверенітет України був вже
невідворотним.
Не
отримала підтримки і спроба консервативних сил СРСР вчинити державний
переворот та зберегти радянську імперію.
Референдум
1 грудня 1991 р. переважною більшістю голосів підтвердив рішення Верховної
Ради про вихід України з СРСР.
Отже, ще
24 серпня 1991 р. на карті з'явилася нова незалежна держава.
СРСР не
міг мати свого логічного продовження, оскільки цілком "вичерпав резерви,
які дозволяли йому існувати, після чого самозруйнувався”.* Ми мусимо визнати, що СРСР тримався
тільки за рахунок терору.
Проте
проголошення незалежності України було лише початком. Адже все керівництво
велося з Кремля, і місцеві керівники звикли тільки виконувати накази. А тут
потрібно було брати владу в свої руки і підносити Україну.
1 грудня
1991 р. президентом України став Л. Кравчук. Перед президентом і новим урядом
постав ряд проблем: "знищення відкритих політичних структур, творення
правової демократичної держави”1, "трансформування
централізованої економіки в багатоукладну ринкову”2, "національне відродження
України”3, "встановлення рівноправних
стосунків з іншим державами” З перших днів Верховна Рада розгорнула активну
законодавчу роботу. І у 1991-1994 рр. було прийнято ряд документів, без яких
Україна була б неповноцінною державою.
Негативним
аспектом прийнятих документів було те, що не було розроблено конкретного
механізму їх реалізації. Через це велика кількість рішень Верховної Ради
України не виконувалась. Також негативним було те, що не вистачало коштів.
Закони не мали прямої дії а вимагали додаткових роз'яснень, тлумачень,
підзаконних актів. Також ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре
протистояння між партіями і відсутність злагодженої роботи виконавчої і
законодавчої влади.
Л.
Кравчук, після обрання його на пост президента, зумів перебрати на себе
основну ініціативу творення державності. Проте варто наголосити на деяких
негативних моментах цього періоду.
Насамперед
не було чіткого розподілу повноважень між президентом, Верховною Радою і
органами виконавчої влади. Також влада виявилась неспроможною приймати
ефективні рішення і розробляти програми в економіці.
Але був і
значний позитив. Уряд взявся за вирішення невідкладних питань для України.
Верховна Рада надала главі уряду право видавати декрети з неврегульованих
законодавством економічних проблем. Одним із найважливіших рішень було
створення і розбудова Збройних сил України.
Після
здобуття незалежності населення України не відчуло значного поліпшення свого
становища. У всіх негараздах і недопрацюваннях звинувачували Президента і
Верховну Раду. В зв'язку з цим були проведені дострокові вибори і президентом
України став Л. Кучма. Вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за
мажоритарною системою.
27 березня
1994 р. було проведено вибори до Верховної Ради України, які ще раз довели,
що населення України є дуже активним у політичному плані. Головою Верховної
Ради тринадцятого скликання став О. Мороз, а прем'єр-міністром 16 червня 1994
р. був обраний В. Масол.
Якою ж
була діяльність нової влади?
Вже перші
дні роботи Президента і Верховної Ради показали недосконалість політичної
системи України. Перш за все заважало протистояння між прокомуністичними і
національно-демократичними школами.
Позитивним
моментом у роботі Верховної Ради ми можемо назвати тільки те, що вона
намагалася збільшити грошові надходження для громадян. Правда для реалізації
цих рішень у державі не було грошей. Щодо негативу, то, перш за все, варто
сказати, що рішення Верховної Ради мали консервативно-стримуючий характер у
економіці. Без достатніх на те підстав, призупинився процес приватизації.
Щодо
діяльності Президента, то він з самого початку засвідчив прагнення держави
подолати такі явища як корупція, організована злочинність, тонізацію
економіки. Президент видав Указ про індексацію вкладів населення в установах
Ощадбанку. Запропонував Л. Кучма і Закон про владу та місцеве самоврядування,
проте прийняття цього закону блокували ліві фракції.
Мабуть
найбільшим досягненням Верховної Ради і Президента в цей період стало
прийняття Конституції України 26 червня 1996 р.
Хоч всі
складнощі державотворчих процесів ще були попереду, але Конституція стала
базою цих процесів.
У 1998 р.
і 1999 р. відбулися відповідно вибори до Верховної Ради і вибори президента
України. На цей раз головою Верховної Ради став О. Ткаченко, а 4% бар'єр
подолали 8 партій. Президентом України знову став Л. Кучма.
Важливим
досягненням нової влади стало те, що на кінець 2000 р. вдалося в цілому
подолати суперечності між гілками влади.
Проте
серед населення все більше визрівало незадоволення діяльністю Президента.
Зокрема, ми можемо назвати акцію "Україна без Кучми”, яка прокотилась по
Україні після касетного скандалу.
Через
недолугі рішення влади і відсутність порядку, все частіше підіймаються
питання про корумпованість.
Своє
остаточне слово про незадоволення владою народ України сказав на виборах
президента у 2004 р. Події, які супроводжували ці вибори отримали назву
"Помаранчева революція”. Президентом України став В. Ющенко. Він обрав
шлях до подолання корупції в усіх гілках влади.
Ідея єдності і соборності
батьківських земель, так само, ідеї незалежності й державного суверенітету,
сильної централізованої влади є головним змістом державницької ідеології
будь-якого народу. Не був винятком у цьому ряду і наш український
народ, хоч дехто й волів би бачити його недержавним. Тривогою за відсутність
єдності на рідних землях, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною
мірою призвели до падіння Київської Русі, переповнені давньоруські оповіді й
повчання, літописи й літературні твори. Та марно закликали до єдності князі,
літописці, автор геніального "Слова о полку Ігоревім".
Після
розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ні об'єднати в межах
національної держави етнічні українські землі, ні зберегти їхню незалежність.
Превалювання серед можновладців особистих і регіональних інтересів над
національно-державними зумовили неспроможність панівної верстви організувати
й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави. Лише в
роки Національної революції середини XVII ст. у національній самосвідомості
усього народу стався, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі
Київської держави з'являється державна ідея, вироблена Богданом
Хмельницьким. Ця ідея передбачала створення незалежної держави, до складу
якої мали ввійти усі етнічно українські землі. Ця державна ідея стала
визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть і аж до
сьогодення.
Сам Богдан
Хмельницький зробив усе можливе заради її реалізації. Він витворив Українську
козацьку державу. Не були втрачені перспективи возз'єднання в її межах усіх
українських земель і досягнення цілковитої незалежності. І лише
вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив йому
досягти мети.
Визначну,
неперевершену роль у формуванні почуття соборності й українськості,
безперечно, відіграв Пророк нашої нації Тарас Григорович Шевченко. Ідеями
свободи і єдності пронизані, здається, усі твори геніального поета. Та це й
не дивно, враховуючи, що революційність Тарас Шевченко черпав з української
історії. Він любив Україну й українців безмежно, але не сліпо і міг гнівно закинути
відступникам-землякам:
Славних
прадідів великих
Правнуки
погані!
Він міг з
відчаєм вдарити у дзвони Слова:
О люди!
Люди небораки!
Нащо
здалися вам царі?
Нащо
здалися вам псарі?
Ви ж таки
люди, не собаки!
Нарешті,
він вірив сам і переконливо примушував повірити інших, що, лише скинувши ярмо
пригнічення і злившись в одну сім'ю:
...на
оновленій землі
Врага не
буде супостата,
А буде
син, і буде мати,
І будуть
люди на землі.
Ці рядки з
поезії «І Архімед, і Галілей» стали уособленням споконвічної мрії українців,
які, мені здається, вже народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення,
прагнення до свободи й незалежності, до національної єдності.
Водночас, Шевченкові
національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще
задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми
"Гайдамаки" (1841) поет уперше
висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів: "Нехай
житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од
моря і до моря - слов´янська земля". У 1845 р. у посвяті
"Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб
усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди..."
Т.
Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе
для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним
прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є.
Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух "козацької
шаблі", дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його
творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише
поколінню "живих", а й поколінню "ненарожденних".
Творчість
Т. Шевченка вже у другій половині ХІХ ст позитивно
вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації,
збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського
національно-культурного середовища повернулися представники раніше
сполонізованого дворянства. Серед них і
найвизначніших - економіста і публіциста Т. Рильського, історика В. Антоновича,
мовознавця К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, лікаря Й. Юркевича та
ін.
Ідея єдності українських
земель, пролунавши зі сторінок "Русалки Дністрової", "Руської
трійці" та "Книги битія Українського Народу"
Кирило-Мефодіївських Братчиків, у поемах і віршах Тараса Шевченка і
декларації Головної Руської Ради, проголошеній 1848 року, почали
оформлюватися у виразну політичну програму в діяльності видатного
українського громадського діяча М.Драгоманова, галицьких
"народовців", "Братства Тарасівців", творчості І.Франка,
Ю.Бачинського, М.Міхновського, М.Грушевського. В.Липинського, фактично усіх
українських партій та інших політичних організацій кінця XIX - початку XX ст.
Українська
революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців
про об'єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала до себе весь багатовіковий досвід
національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в роки національно-визвольної боротьби на початку ХХ ст. з
надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух
українського народу. Внаслідок української революції утворилися дві
демократичні держави - Українська Народна Республіка (УНР) і
Західно-Українська Народна республіка "(ЗУНР). Державне існування
України стало історичним фактом.
Але
штучний розподіл на «західну» і
«східну» Україну вздовж Дніпра розтинав тіло нашого народу,
створював перешкоди на шляху його розвитку як єдиного політичного,
економічного. соціокультурного організму. В розв'язаних частинах України
формувалися відмінні риси господарської інфраструктури, політичної культури.
етноконфесійних відносин. Русифікація Наддніпрянщини, Півдня і Слобожанщини
ускладнювала поширення тут національно-визвольних ідей. Водночас
західноукраїнський регіон відзначався високим рівнем національної свідомості
населення та стійким прагненням до творення Національних форм суспільного
життя. Попри всі зусилля поневолювачів, народ України через віки проніс мрію
і волю до соборизації всіх українських земель у власній державі. Постання УНР
і ЗУНР надало шанс до об'єднання, яким скористалися українські національні
сили по обидва боки кордону.
Одним з
найважливіших етапів в історії державотворення
українського народу, змагань за свою
соборність є період 1938-1954 років. Саме в
цей час відбулося проголошення незалежності Карпатської України; завершилося
збирання в межах колишнього СРСР основних етнічних земель українського
народу; до складу УРСР увійшла Кримська область і Україна як член 00Н була залучена до світової політики.
Збирання
українських земель і утвердження нових кордонів України в їх етнічних межах
відкривало сприятливі умови для консолідації української нації, національного
відродження й зростання національної самосвідомості українців. Незважаючи на
жахливі жертви і втрати, ці роки увійшли героїчною сторінкою в літопис
священної боротьби українського народу за свою державність і соборність. Вони
засвідчили нескореність нації і невмирущість національної ідеї і наблизили
реальний суверенітет України, її незалежність.
Сьогодні,
на початку ХХІ століття, на мою думку, ідея
соборності постала з новою нагальністю й силою.
Зараз наш український народ
носить за
плечима, як батрацькі торби, важкий тягар
наслідків радянського ладу: генетичну зневіру і недовіру, байдужість і
підступність, зловтішність і жорстокосердя, але за всі роки незалежності нашої держави, на мою думку, нашому
народові таки вдалося зробити багато доброго і вічного.
Найперша,
найголовніша, найцінніша заслуга всієї української
спільноти, усіх гілок влади, кожного громадянина - мирний процес
державотворення. Спільними зусиллями вдалося не допустити небезпечної
конфронтації у 2004 році, коли сепаратиські
сили намагалися розірвати Україну на шматки і володарювати у «власних
князівствах-маєтках».
Але роз'єднане,
розколоте суспільство не може бути творчим. Покоління безбатченків, покоління
безплідних "правнуків поганих" не може бути продуктивним уже за
своєю суттю. Зневіра, страх, злоба можуть сіяти лише ненависть.
Ідея
державності повинна, просто зобов'язана стати провідною в Україні! Всі інші -
похідні від неї. Об'єднання навколо ідеї державності на сучасному етапі - це практичний патріотизм, непохитна віра у свої
спроможності, оберіг духовного статку нашої нації.
Об'єднання навколо ідеї державності - це активне викорінення самозневаги,
самозаперечення, самознищення... Як і далекого дев'ятнадцятого, недавнього
дев'яностого, так і сьогодні у 2009 р. наша держава зводить воєдино собор людських душ.
Скоординовані,
дружні зусилля обов'язково повинні
дати результативні наслідки. Передумовою справжнього соборного єднання
держави є духовна злука всіх громадян
України. Хто ж має
стати на чолі сучасного руху за духовне об’єднання українців? На мою думку саме духовна сила Церкви має стати
провідником цього
процессу, а ідея
державності здатна виступити рятівною домінантою для подолання й церковного
розколу та розбрату.
Ідея
державного соборного самоутвердження, починаючи з давніх часів великокняжої
доби, залишається
стрижневою для всіх поколінь українців. Ця невтолима потреба історичної
правди і справедливості, жагучий поклик волі рухають віковічною свідомістю мільйонів, готових заплатити
позамежну ціну за її здійснення.
Вся
історія державотворення України - історія
злетів і падінь саме ідеї соборності. Звільнивши
творчий дух з лещат агресивного, руйнівного гонору, об'єднавши зусилля
навколо спільної ідеї розбудови України, наш народ здатен вразити світ своїми
здобутками і єдністю. Єдністю, про яку споконвічно мріяли наші пращури,
Шевченком омріяною єдністю, що має стати запорукою існування єдиної, соборної
і тільки в соборності сущої демократичної України. Бо Тільки єдність людей і
спільність їхньої мети відкриває шляхи до перемоги.
Сьогодні
до нас, молодих, часто звертаються з різними опитуваннями, які, в основному,
містять одне загальне питання: чого ми бажаємо? Правди, реформ, змін, а не
слів, гасел і застою на їх тлі! Адже скоро саме ми будемо творити історію,
будемо йти воднокроч з Україною по її сторінках. І кожен її злет, як і
падіння, буде і нашим, ми його будемо відчувати до кінця своїх днів.
То ж
візьмемося міцніше за руки, як у тому «живому ланцюзі», й доведемо усьому
світові, що
Наша дума,
наша пісня
Не вмре,
не загине.
От де,
люди, наша слава,
Слава
України!Отже зараз ми переживаємо тяжкий етап державотворення.
І зараз
потрібно не допустити, щоб у майбутньому говорили, що саме неспроможність
поділити владні крісла привела до втрати державності.
Ми
обираємо керівників, робимо з них ідолів, а потім самі ж скидаємо. Але досить
поглянути на історію нашої держави, і ми побачимо, що тільки тоді, коли владу
у свої руки брав народ, коли він відкрито заявляв про свої права, тільки тоді
з цими правами починали рахуватися. Адже в Конституції України записано, що
джерелом влади є народ. Тому розчаровуючись у владі, ми насамперед
розчаровуємося в собі.
Тож
піднімімося з колін і добудуймо державу, яку заклали ще колись Кий, Щек і
Хорив, бо за нас цього не зробить ніхто!
Список
використаної літератури
1.
Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1991 р.
2.
Лотоцький А. Історія України для дітей. – Івано-Франківськ, 1993 р.
3. С.В.
Кульчицький. Україна: суспільство й держава на терезах історії (1991-2006
р.).
4.
Турченко Ф. Новітня історія України. – Київ, 2006 р.
5.
Середняцька Г. Історія України. Опорні конспекти. – Київ, 2003 р.
Формування патріотичного
виховання на уроках
Колесник
Віталія Сергіївна,
вчитель
історії комунального закладу
«Навчально-виховне
об’єднання «Загальноосвітній навчальний заклад І – ІІІ ступенів № 1 – дитячий
юнацький центр «Перлинка»
Кіровоградської
міської ради Кіровоградської області»
Анотація
Ми знаємо, що нашу
країну спіткало не одне лихо, перш ніж вона стала незалежною державою. Щороку
ми згадуємо голодомор 1932-1933 років, Другу світову війну, яка залишила
глибокі рани на землі України. Втрати, які пережив у воєнні роки український
народ, і сьогодні гострим болем відлунюють у серцях наших співвітчизників.
Також знаємо про війну в Афганістані, яка тривала 10 років, де за офіційними
даними загинуло 2378 українських солдат. Про це ми всі знаємо і пам’ятаємо,
згадуємо наших предків, які боролися за свободу України, і вдячні їм за їх
любов, відданість, патріотизм.
Це все було. Це наша
історія. Але сьогодні твориться історія, учасниками якої є ми самі. І від
кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини. Від нас залежить, чи Україна і
надалі буде незалежною державою, чи буде під владою Росії. Сьогоднішні події в
Україні не дають спати кожному свідомому українцю. Знаємо, що на сході нашої
держави проходить антитерористична операція, непроголошена війна. Сьогодні, як
ніколи, ми повинні допомагати своїй державі, щоб вона була нероздільною, щоб ми
мали свою Батьківщину. Ми повинні допомагати своїм воїнам, які гинуть від кулі
ворога, захищаючи нас і нашу Україну.
Сьогодні важливо відтворити в українському
суспільстві почуття істинного патріотизму. У
різні часи та епохи, в усіх цивілізованих державах сім‘я, школа,суспільство
ставили перед собою завдання – виховати громадянина, патріота своєї країни.. У
вирішенні важливих завдань патріотичного виховання чинне місце належить
організації діяльності школи.
У виховному процесі важливе місце мають посісти народна філософія, народна
мудрість, національні ідеї та ідеали, що є тим підґрунтям, на якому зростає
національна свідомість,гідність, самоповага.
Ключові слова: національне відродження, національна ідея , національне виховання,
патріотичне виховання
Аnnotation
We know that
our country suffered a more than one disaster before it became an independent
state. Every year we remember the famine of 1932-1933, World War II, which left
deep wounds in the land of Ukraine. Losses that survived the Nazis Ukrainian
people today acute pain echo in the hearts of our fellow citizens. Also know
about the war in Afghanistan, which lasted 10 years, which according to
official Ukrainian soldier died in 2378. This is what we all know and remember,
remember our ancestors who fought for the freedom of Ukraine, and thank them
for their love, loyalty and patriotism.
It's all
there. This is our story. But today created history whose participants are
ourselves. And each of us depends the fate of our country. It depends on us
whether Ukraine will continue to be an independent state, whether under Russian
rule. The current situation in Ukraine will not give sleep every conscious
Ukrainian. We know that the east of our country is anti-terrorist operation,
neproholoshena war. Today, more than ever, we need to help my country, so that
it is indivisible, that we have a homeland. We need to help their soldiers who
die from enemy bullets, protecting us and our Ukraine.
It is
important to reproduce in Ukrainian society a sense of true patriotism. At
different times and ages, in all civilized countries the family, school and
society set a task - to educate the citizen patriot of his country .. In
solving important problems of patriotic education of current place belongs to
the school. In the training process should take important folk philosophy, folk
wisdom, national ideas and ideals, which is the basis on which growing national
consciousness, dignity, self-respect.
Keywords:
national revival, national idea, national education, patriotic education
Однією з причин сьогоднішніх негараздів у суспільстві, відсутність злагоди,
єдності між різними політичними партіями є брак концепції національної ідеї,
яка б об’єднувала весь український народ, всіх громадян України на
державно-політичному рівні, створила б умови для економічного і духовного
відродження. Національна ідея має стати основою національного виховання,
національної свідомості, національної гідності, самодостатності та впевненості
нашої молоді. Українська національна ідея довгі часи була віковічною мрією
українського народу. Ця мрія гуртувала навколо себе кращих представників
української нації, надихала їх на героїчну працю і боротьбу в часи поневолення
України. Безумовно, в процесі
історичного розвитку, українська національна ідея розвивалася, набувала
вдосконалення. Серед українських істориків, учених, які вивчали національну
проблему на початку нашого століття були М. Міхновський, Д Донцов, М.
Грушевський, М. Рудницький. Проте, національне відродження і національна ідея
бере свій початок з того часу, як була ліквідована Гетьманщина і залишки
української державності, тобто з кінця ХVІІІ
ст. Який зміст ми вкладаємо в поняття «національне відродження» і «національна
ідея»? (14, С 23)
Національне відродження – це процес пробудження, формування самосвідомості
народу.
Національна ідея – усвідомлення українцями себе як окремого народу з
власною історією, культурою, традиціями, мовою, можливістю національного
існування.
БезлюбовідоБатьківщини, готовностіпримножуватиїїбагатства,
оберігатичестьіславу, азанеобхідності – віддатижиттязаїїсвободуінезалежність,
людинанеможебутигромадянином. Як синтетична якість, патріотизм охоплює
емоційно-моральне, дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної землі,
своєї нації, матеріальних і духовних надбань суспільства.
Вважаю, що патріотичні відчуття учнів засновуються на їх інтересі до найближчого оточення (сім’ї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно пов’язаним з ними. Важливе значення для виховання патріотичних почуттівшколярів має приклад дорослих.Під час навчання формую у школярів розуміння важливої ролі української мови у відродженні України, розуміння того, що лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію, національний дух українців, подолати національний нігілізм, яничарство, які культивувалися в Україні протягом століть, розвиваю мовну культуру учнів, вміння і навички спілкуватися, логічно висловлювати думки українською мовою, говорити правильно, вишукано і виразно.(1, С59)
Головним
завданням патріотичного виховання є формування патріотизму, а на сучасному
етапі коли наша держава переживає складні часи, ця проблема
набуває особливого значення. Тому обрана тема дослідження « Формування патріотичного виховання на уроках» є досить актуальною. Об єкт дослідження – процес
патріотичного виховання школярів.
Предмет дослідження – форми, методи,засоби патріотичного виховання школярів
у. експериментальній перевірці педагогічних умов,засобів і методів
патріотичного виховання молодших школярів у позаурочній діяльності.Гіпотеза
дослідження - патріотичне виховання школярів буде ефективним, якщо : -впливати
на почуття,переконання та діяльність вихованців ; -органічно поєднувати
навчальні й виховні завдання, будуючи їх від близького до дальнього; -не
нав’язувати патріотичні погляди зовні (дитина повинна прийняти їх добровільно,
за власною волею та бажанням ); -залучити до участі у виховній роботі школи
батьків,громадськість, ветеранів війни та праці, народних умільців,
представників культури; -систематично використовувати елементи народної
педагогіки, традиції національного виховання -створити банк творчих робіт учнів, музей або
куточок історії школи (села, селища, міста ) як результат проведеної роботи з
патріотичному виховання.
У відповідності з метою і гіпотезою дослідження визначені його завдання: -
вивчити та узагальнити історико-педагогічні аспекти патріотичного виховання в
теорії та практиці - проаналізувати стан
патріотичного виховання у філософській, психологічній та педагогічній
літературі на сучасному етапі й уточнити сутність,структуру і зміст
патріотичного виховання ; - обґрунтувати мету, завдання,зміст, форми, методи та
педагогічні умови, які забезпечують ефективність процесу патріотичного
виховання;- визначити критерії, рівні та ознаки патріотичного виховання; -
охарактеризувати технологію патріотичного виховання молодших школярів у
позаурочній діяльності ; - експериментально перевірити педагогічну
результативність методичних рекомендацій з патріотичного виховання. (9, С.8 -
12)
Аналіз поняття «патріотичне
виховання», «патріотичне почуття», «патріотизм» у філософії, соціології,
психології Проблема патріотичного виховання завжди займала одне з провідних
місць у вітчизняній педагогічній та філософській думці. У сучасній літературі патріотичне
виховання трактується як виховання, що формує усвідомлення своєї причетності до
історії, традицій,культури свого народу, любов до своєї Батьківщини, вболівання
за долю свого народу,його майбутнє. Як результат
ефективного патріотичного виховання у дітей чітко формується патріотизм.
Патріотизм виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний
розвиток своєї країни, захист її інтересів.(7 С. 30)
Патріотизм – соціально-історичне явище.
Елементи його виникли як усвідомлення родових зв’язків, обрядів, звичаїв Слово
«патріотизм» (від «patris») – грецького походження, в перекладі означає
«батьківщина, вітчизна». Уперше воно з’явилося в період Великої Французької
революції (1789-1793р.). Патріотами називали себе борці за народ, захисники республіки.
У філософському словнику патріотичне виховання розглядається як виховання,
змістом якого є любов до Вітчизни, відданість, гордість за її минуле й сучасне
прагнення захищати інтереси Батьківщини. Це визначення актуалізує рол
патріотичного виховання, оскільки саме через активну діяльність людини на
користь суспільства виявляються її справжні почуття (10 С 9 – 14)
Історія розвитку проблеми патріотичних почуттів, патріотичного виховання у
педагогічній науці Виховні традиції української педагогіки складалися упродовж
багатьох століть. За цей період наш народ набрав великого
досвіду виховання, створив власну педагогічну культуру, в основі якої лежать
ідеї народності,духовності, гуманізму, демократизму, патріотизму тощо.
Проведений аналіз історичних, історико-педагогічних джерел дозволив виділити
основні етапи розвитку ідей патріотичного виховання в українській педагогічній
теорії та виховній практиці. Першооснови патріотичного виховання були закладені
в народній педагогіці. Українська народна педагогіка сягає корінням у сиву
давнину – ще до часів заснування Київської держави. Відомий сучасний вчений
М.Стельмахович зазначав, що «народна педагогіка – це написаний багатотомний
усний підручник про навчання і виховання підростаючих поколінь, який твориться
народом, зберігається у його пам’яті й постійно ним використовується,
систематично збагачується і вдосконалюється». Народна педагогічна мудрість
віддзеркалилася в усній народній - піснях, билинах, притчах, казках, міфах,
легендах, прислів’ях.приказках тощо. Патріотичний пафос творів українського
фольклору – це любов до Батьківщини, бажання стати на її захист («Де рідний
край, там і рай, а де чужина – там домовина»,»Людина без Вітчизни що соловей
без пісні», «Рідна земля і в жмені мила», «За рідний край – життя віддай» та
інші). У казках, легендах,міфах билинах завжди оспівувалися подвиги народних
героїв во славу рідної землі, народу (билини про Іллю Муромця,Олексія Поповича,
Дуная Івановича). Ці твори виховують у дітей любов до Батьківщини,відданість
їй, гордість за її силу, могутність і славу ; любов до свого народу, повагу до
його звичаїв, силу волі й духу, милосердя, працьовитість, чесність тощо.
Головними рисами народної педагогіки є: -всезагальний характер ідей народної
педагогіки,її універсальність для всіх представників певної нації ; -висока
духовність і моральність; -гуманізм, ставлення до життя людини як до найвищої
цінності; -демократизм; -ідеал духовної свободи, незалежності та самостійності.
(13, С. 424)
Особливості та зміст патріотичного виховання на Київській Русі ґрунтовно
розкриваються в історичних пам’ятках: літописах, повістях, та билинах,
повчаннях та молитвах, житіях святих тощо. Епоха Київської України-Русі мала
багату й високодуховну спадщину, якою могла б пишатися будь-яка цивілізована
держава світу. Аналіз історичних пам яток Київської Русі доводить, що всі
роздуми давніх авторів (літописця Нестора, Іларіона Київського, Володимира
Мономаха, Климента Смолятича, Данила Заточника та інших) мають на меті
звеличення рідної землі, виховання любові до неї, пробудження гордості за її
велич, піклування про єдність народів тощо. Автор «Повісті минулих
літ» (1110-1118рр.), літописець Нестор, пропагуючи християнську мораль, у той
же час заклав основи патріотичного виховання. У повісті відображені народні уявлення
про сім’ю та родинне виховання, особливості навчання та освіти підростаючого
покоління того часу. Дослідник і перекладач «Повісті минулих літ» В. Яременко
підкреслює, що «наскрізним в літописі є релігійна концепція людини і світу,
вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю». В основі
педагогічної концепції «Повісті минулих літ» лежить боротьба добра та зла. Зло
обов’язково буде покаране, добро переможе. Носіями добра в «Повісті» виступають
Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Мстислав Великий, Володимир Мономах,
Михайло і Всеволод Суздальські, інші князі, які з честю відстоювали єдність
своєї землі, вболівали за свій народ, його теперішнє й майбутнє. Ідеальні
образи князів були невід ємною частиною загальної ідеї патріотизму. Князі
виступали насамперед як захисники рідної землі, готові пожертвувати своїм
життям заради власної честі та честі Батьківщини. «Патріотизм, - пише відомий
учений Д.Лихачов, - був не тільки обов’язком, а й переконанням руських князів».
Князі були взірцем для свого народу, вони обіцяли «стеречь Русскую землю»,
«Русской земли блюсти», «за крестьяны и за Русскую землю головы свое сложити». Гордість
усіх наступних поколінь за видатні здобутки вітчизняної педагогіки викликає
прославлений твір «Повчання» Володимира Мономаха(1096р.) Важливо, що в його
основу покладено духовно-моральні традиції словянського народу, гуманістичні
ідеї православ’я. У «Повчанні» князь піклується про єдність рідної землі,
закликає до безкорисливого служіння Вітчизні – ця тема особливо актуальна сьогодні.
Автор проголошує: «Да отныне объединимся единым сердцем и будем блюсти Русскую
землю…»Особливе місце в «Повчанні» відведено вихованню у підростаючого
покоління почуття патріотичного обов’язку перед Вітчизною.Володимир Мономах
підкреслював,що людині, яка має свідоме почуття обов’язку, притаманна незламна
сила в боротьбі з ворогами Батьківщини: «Смерти ведь, дети,не боясь,…ни войны,
ни зверя, дело исполняйте мужское». Князь дає поради щодо виховання
дітей:постійно працювати, поважати старших, учитися добру та доброчинності. Ці
та інші поради спонукають до виховання в дітей глибокої релігійності,
милосердя, доброти, честі, любові до своєї землі та віри в її народ. Таким є
моральний ідеал Володимира Мономаха,складовими частинами якого є патріотизм,
боротьба за щастя рідної землі – України-Русі, формування високої моралі,
лицарських чеснот.державотворчих якостей. Дітей, підлітків, юнацтво виховували
на героїчних традиціях, релігійних ідеях, цінностях та мудрості фольклору,
героїки билинного епосу.»Діти захоплювалися, – відзначає науковець Ю.Руденко, –
високими якостями, стійким характером, силою волі і духу богатирів.
Гуманістичні ідеї Мономаха мали великий вплив на розвиток педагогічних ідей
Київської України-Русі. Мислителі ХІІ століття (Кирило Туровський, Данило
Заточник, Клементій Смолятич) висловили оригінальні педагогічні думки,що стали
основою української педагогіки. Дослідник О.Красов вказує,що вони протиставляли
творчий пошук істини сліпому наслідуванню(К.Смолятич), доброчестя – хабарництву(К.Туровський),
розум – безглуздю (Д.Заточник). Пробудженню державної свідомості сприяло»Слово
про закон і благодать» Іларіона Київського (1037-1043рр.)(13 С 424). Автор проголосив
рівність між усіма народами, виклав патріотичну концепцію всесвітньої історії,
в якій почесне місце відводилося Київській Русі. Іларіон пророкував велике
майбутнє державі, її працьовитому та мужньому народові, оспівував героїчне
минуле Русі,відтворив пошуки й прагнення передової частини сучасного йому
суспільства. На особливу увагу в цьому творі заслуговує молитва до Володимира,
сповнена патріотичним пафосом: «И до нелиже стоит мир, – звертався Іларіон до
Бога – не наводи на ни напасти искушения,ни предай нас в руки чуждных, да не
прозовётся град твой,град пленен, и стадо твое пришельцы в земли не своей. Ця
молитва повторювалась у критичні моменти життя. Терпимість,рівність між усіма
народами, справедливість, чесність, доброта, людинолюбство, любов до Бога
завжди розглядались як найвищі моральні якості людини. Їх починали виховувати в
дитини з народження. Ігумен Феодосій Печерський писав: «Свою веру непрестанно
хвали …и подвигайся в своей вере добрими делами, одаряй милостью не только
единоверцев,но и чужих..всякого помилуй от беды избавь,и не будешь лишён
воздаяния от Бога»(1). Високі
почуття синівської любові до рідної землі, України-Русі,в самобутній формі
відображені в перлині тогочасної літератури «Слові о полку
Ігоревім»(1187-1188).Ідея єдності всіх руських бойовий дух, лицарська звитяга
розкриті в цьому творі з надзвичайною художньою силою та образною яскравістю.
Відомий історик Д.Лихачов підкреслює :»Вражаючою силою позначилися земель,
палкий патріотизм наших предків, їхній моральний, народні засади патріотизму,
який спирається на живе почуття любові до Батьківщини, як до живої істоти (8
С78 - 122)
Підводячи підсумки, можна стверджувати, що виховний ідеал давньоруської
епохи, складовою частиною якого виступає патріотичне виховання має такі риси:
-любов до Бога та Батьківщини; -безкорисливе служіння Вітчизні; -захист рідної землі,
гордість та її велич; -боротьба за єдність слов’янських народів; -Піклування
про власний народ, про свою батьківщину. Таким чином, педагогічна думка
Київської України-Русі має глибокий загальнолюдський зміст, виступає
фундаментальною основою вітчизняної педагогічної науки та української культури
в цілому. Втілюючись в життя, педагогічні ідеї цього періоду виховували людину
на християнських нормах моралі, як особистість мислячу, милосердну, совісну,
мужню, працьовиту, з вірою у краще майбутнє.На уроках історії я завжди звертаю
увагу на вище згадані історичні джерела
Братства відігравали важливу роль у
боротьбі з насильницькою полонізацією, сприяли формуванню національної
свідомості, поширенню знань та освіти. Справжнім феноменом в
історії України було запорозьке козацтво, поштовхом до формування якого стало
також почуття патріотизму. Козацтво було великою військовою силою, що боронила
рідні землі від варварських нападів. Історик та етнограф, Д.Яворницький відзначає,
що запорозьким козакам були притаманні щедрість, безкорисливість, постійність у
приязні,гріхом вважалось навіть ошукати чорта, коли він іноді попадав січовикам
у товариші, висока любов їх до особистої свободи, після якої вони віддавали
перевагу лютій смерті перед ганебним рабством».(2 С. 457) Складовими
компонентами козацької духовності є ненависть, презирство до ворогів рідної
землі, українського народу. Як підкреслює українській історик Д. Дорошенко:
«Козаччина - ідеал українського народу… Козак…- це ідеал вільної людини, борця
за громадське добро, за волю рідного краю… Козак - це ідеал мужчини, юнака,
сміливого, завзятого, який втілив у собі всі най кращі сторони чоловічої вдачі»
. На особливу увагу заслуговує досвід козацьких шкіл. У них засвоювався
козацький кодекс поведінки, норми християнської та народної моралі,
культивувалися національні цінності українців. Козацька виховна система ставила
за мету формування в сім’ї, школі, повсякденному житті характеру козака, з
притаманною йому лицарською звитягою, українською національною свідомістю та
самосвідомостю, дійовим патріотизмом. (2 С. 457)
У педагогічній науці XVIIст. Проблему патріотичного виховання особистості
порушував видатний мислитель Г.Сковорода («Байки Харківські», «Вдячний Еродій»
та ін.). Ідеї та погляди Сковороди виростали на ґрунті реального життя й
відбивали погляди, думки,сподівання українського народу. його прагнення до
кращого життя.Мислитель розглядав патріотизм в єдності з такими моральними
якостями, як благородство, працьовитість, чесність, скромність,
доброзичливість, щирість, вірність, доброта, справедливість, великодушність,
людяність, гідність.(3, С 467) Складовими патріотизму Г.Сковорода вважав
насамперед любов до Батьківщини, народу, гуманістичні ідеали гідні людини. Ідея
патріотичного виховання досягла свого найвищого розвитку в концепції «сродної
праці» Г.Сковороди. Педагог основну увагу зосередив на проблемі людини, її
щастя, покликання, боротьби за краще майбутнє. На його думку, важливу роль у
добробуті українського народу і всього людства повинна відігравати творча праця
(«Бджола і Шершень», «Чиж та Щиглик», «Щука та Рак»).Однією з найважливіших
вимог до виховання,на думку філософа, була його народність:»Кожен повинен
пізнати свій народ і в народі пізнати себе. Якщо ти українець, будь
ним…».(17 С 10 -13)
Таким чином, ми бачимо, що патріотичне виховання спрямоване на формування
особистості, для якої боротьба за благо та процвітання рідної землі співпадала
з прагнення до праведного життя. При цьому великого значення набувають такі
патріотичні якості,як честь,слава, гідність,свобода. Педагог О.Духнович писав: «Люби свій народ не
тому, що він славний, а тому, що він твій.Будь вірним своїй Батьківщині - це
твоя колиска. Хто не любить свою Батьківщину, той сирота, без обстоювання та
відродження української мови, науки, освіти, культури, мистецтва; -виховання
дітей в національному дусі на кращих традиціях українського народу.(12, С 92)
ХІХ ст.-поч. ХХ ст. – період
національно-політичного відродження України та становлення української нації. У
ХІХ ст. Україна вступила із скасуванням гетьманства (1764р.),запровадженням
дворянства (1785р.),з рекрутчиною, кріпацтвом, зруйнуванням Січі. Українські
землі закабалила Росія, Польща та Австро-Угорщина. Це призвело до знекровлення
національної системи виховання, закриття навчальних закладів, заборони вживати
рідну мову. Завдяки цьому починається національне відродження України - зміцнення
національної самосвідомості, гідності, високих патріотичних почуттів, бурхливий
розвиток української науки і культури. Першочерговим завданням школи, вчителів
у цей час вважалося виховання патріотичних почуттів, національної гордості,
поваги до батька, без матері, без усього»(9, С 8 12). Однодумцем О.Духновича був засновник
вітчизняної педагогічної науки педагог К.Д.Ушинський
відстоюючи принцип народності він вважав, що основним завданням народної школи
є виховання патріотизму засобами рідної мови, природи рідного краю, народних
традицій, праці, релігії. Він писав:»Чим повніше і розумніше школа буде
будувати свою роботу на основах народності, тим ближче стане вона до життя
свого народу і буде краще виконувати своє завдання - готувати патріотів».Педагог підкреслював, що найважливішими
рисами майбутнього громадянина повинні бути любов до своєї Батьківщини,почуття
відповідальності й обов’язку перед народом, почуття національної та власної
гідності, жага корисної діяльності. На принципі народності базується мета
виховання, яка, на думку видатного вченого, «побудована на народних основах,
має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних
ідеях або запозичених в іншого народу».Так
само мета патріотичного виховання базується на національному ґрунті. Педагог
зауважував: «незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських
народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя мета
і засоби досягнення цієї мети». У підручниках «Рідне слово» та «Дитячий світ»
педагог наголошував на необхідності розвитку патріотичних почуттів на основі
використання народних казок та пісень, прислів’їв та приказок, байок та жартів,
загадок та скоромовок - усього того, що є основою народної педагогіки,
виразником педагогічного генію народу, сутністю народного виховного впливу на
дитину. Саме під впливом цих знань у дитячому віці складається уявлення про
«малу» батьківщину, почуття любові до неї(14 С. 23) На хід і розвиток відродження вплинули відомі
патріоти України М.Гулак, М. Костомаров,
П. Куліш, Т. Шевченко та інші. Пройняті ідеалами демократії вони
запропонували нову політичну програму, викладену в маніфесті « Книга буття
українського народу» або «Закон Божий». Щоб стати істинним сином своєї землі,
треба вивчити її історію, любити рідну мову, вірити у свій народ, боротися за
його щастя. Прапор великого вчителя та його однодумців М.Костомарова, П.Куліша
підхопили видатні діячі науки й освіти :І.Франко, В.Антонович, Б.Грінченко,
М.Драгоманов, Леся Українка, М.Шашкевич та інші. (16, С 40)У
1873році було засновано Товариство імені Шевченка, яке стало центром наукової
роботи в Україні (М.Драгоманов,О.Кониський, Д.Пальчиков та ін.). На початку
1880р. починається діяльність театральних труп Кропивницького, М. Старицького,
братів Тобілевичів. театр стає національною установою, що впливає на маси,
вчить їх української мови, наближає до історії народу, викликає пошану до
української культури, надихає молодь ентузіазмом і патріотизмом. Видатний діяч
І.Франко невпинно боровся за українську національну школу. Особливо великого
значення надавав питанням вивчення дітьми української мови й літератури,
фольклору та етнографії. Мету і завдання національного виховання І.Франко
вбачав у служінні українському народу, в боротьбі за вільну й незалежну Україну,у
здійсненні заповітів народної педагогіки, утвердженні національної свідомості
громадян.(10, 9 -14)
Для педагогічного
розуміння сутності патріотичного виховання важливими є погляди українських
вчених початку ХХ ст.. Г.Ващенка, М.
Грушевського, І.Огієнка, С.Русової, Я.Чепіги та інших. Велику роль у
розробці та реалізації концепції національного виховання відіграв І.Огієнко. У
роботах «Українська культура» та»Наука про рідномовні обов’язки» він
підкреслював,що система освіти має бути національною за характером і
реалізовуватись на національних засадах. Обґрунтовуючи засоби
національно-патріотичного виховання, І.Огієнко особливо наголошував на вивченні
української мови :«…Поки живе мова –
житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане національності:
вона м розпорошиться поміж дужчим народом…».(6, С12-20.) Ідеї І.Огієнка про
створення національної школи як гаранта розвитку нації підтримала вихователька,
мати, талановита українка С.Русова,
яка твердила, що освіта й навчання мають відповідати національним інтересам,
враховуючи звичаї, традиції, своєрідність українського народу. У теорії
виховання, розробленій С,Русовою, чільне місце посідає патріотичне виховання.
На думку виховательки, це цілеспрямований педагогічний процес формування у
школярів почуттів, поглядів і свідомості засобами рідної мови, через колискові
пісні, забавлянки, народні казки, ігри, лічилки, загадки. Не менш важливими є
екскурсії, вивчення історії та релігії українського народу,створення в школі
історико-географічного музею. Особливу увагу С.Русова звертає на те, що «…конче
потрібно виховати в учнів почуття любові до рідного краю, і це дає позитивні
результати, коли виховання поставлено на національний ґрунт. Ми можемо любити
тільки те, що знаємо, і треба дати дітям на очі бачити найближчі місцевості,
знати в них кожну річку, ліс, озеро, острів…знати, чим люди займаються, коло
чого вони працюють. Поняття
«патріотизм» як сукупність політичних і моральних почуттів розглядав наш
видатний сучасник В.Сухомлинський. Живучи в соціалістичному суспільстві,
педагог в основу виховного ідеалу покладав загальнолюдські та національні
цінності,серед них провідними є такі.
1. Любов до рідної
землі, народу, Батьківщини та її минулого.
2. Любов до матері батька, старших у сім’ї.
«Людина, не вихована належним чином у цій колисці,– писав Сухомлинський, –
людина, незмінна в глибокому особистому, неможе бути справжнім сином Вітчизни в
суспільному … Той, хто забув колиску, з якої піднявся, щоб іти по землі, хто
байдужий до матері, що вигодувала та виховала його, нездатен переживати високі
патріотичні почуття» 3.Любов до рідної мови. 4. Шанобливе ставлення до історії
та культури українського народу.
5. Працелюбність.
Педагог вважав. Що не може бути виховання поза працею і без праці.
Змістова структура патріотичного виховання Сучасні умови життя в Україні висувають
перед народною освітою якісно нові завдання у сфері виховання молоді,
розв’язання яких допоможе подолати існуючий формалізм у змісті роботи школи.
Виховання громадян України носить національний характер, базується На
національних традиціях українського народу, є ідейною силою національної
свідомості., засобом збереження національної ідентичності. Сучасна модель
виховання враховує особливості сьогодення, оскільки цього вимагають соціально-економічне
становище країни, моральний і духовний стан українського народу, подальший
розвиток культури, науки. Становлення свідомого патріота з відповідними
почуттями, переконаннями та діями залежатиме від накладених на національну
свідомість певних відбитків. Національна свідомість - основа патріотичного
виховання, це глибинне усвідомлення своєї етнічної належності та своєрідності
історичної долі, невід’ємним атрибутом кожної нації. Вона свідчить про зрілість
народу як самочинного суб’єкта історичного процесу, є показником морального
здоров’я, духовних та інтелектуального потенціалу особистості. Національна
свідомість включає: -любов до України, історичного й самобутнього образу свого
народу; -віру в духовну силу народу та його призначення; -силу волі й відповідальність
за те, щоб народ України посів почесне місце в цивілізованому світі; -уміння
осмислювати історію, культуру, мистецтво, цінності, мораль, звичаї, обряди,
символіку свого народу, нації, рідного краю -систему вчинків, що є наслідком
любові до Батьківщини, віри, відповідальності, осмислення ; готовність свідомо
служити інтересам України. Вирішувати проблему формування істинної національної
самосвідомості можливо лише у зв’язку з духовним розумінням Батьківщини. (10 С 9 -14)
Складовими патріотичних
почуттів є:
-почуття належності до своєї держави та її
народу;
-почуття гордості за успіхи держави, біль за
невдачі;
-повага до історії, культури, традицій,
вірувань, менталітету;
-захоплення героїчними
подвигами минулого та сучасності;
-любов до рідної
природи;
-шанування рідної мови,
традицій, звичаїв, обрядів рідної країни;
-ностальгія при розлуці
з Батьківщиною;
-неприязнь до всього
антиукраїнського;
-почуття національної
гідності.
На необхідності
розвитку патріотичних переконань у дітей наголошував великий педагог-мислитель Я.А.Коменський, щоб «вони могли
захищати все, що вони вважають істинним і добрим…чесним». Мета переконань
полягає у підведенні людини не тільки до розуміння невних положень патріотичних
почуттів, а й до внутрішнього їхнього сприйняття. До патріотичних переконань
належать: -визнання визначальної ролі народу й Батьківщини в житті людини; -визнання здатності українського народу
побудувати власну державу й навести в ній порядок; -віра в майбутнє України та
українського народу; -віра в невичерпні сили, талант, неповторність,
працьовитість українського народу; -віра в незламність, силу, стійкість, міць
та справедливість держави. У формуванні патріотичних переконань важливу
роль відіграє політичне та ідеологічне мислення. Науковці відзначають, що за
допомогою політичного мислення розкривається державний зміст різних часткових
акцій та подій внутрішнього життя держави . Справжній патріот не може жити повноцінним життям, бути щасливим без
праці на благо своєї країни, без боротьби за краще життя українського народу та
України. Польський письменник Ц.Норвіда зазначає: людина,щоб бути щасливою, має знати, навіщо жити, для чого жити, за що
вмерти.(15)
Таким чином, можна
зробити висновок, що патріотичне виховання - це суспільна категорія, яка формує
ставлення людини досебе, до свого народу й Батьківщини. Це ставлення
виявляється у відповідних почуттях, переконаннях, ідеях. Лише переймаючись
інтересами, прагненнями, потребами, ідеалами свого народу, усвідомлюючи свою
національну неповторність і самобутність, людина стає зрілою, громадсько
свідомою особистістю, справжнім патріотом, діяльним творцем своєї долі та долі
Батьківщини. Патріотичне виховання має бути стрижнем усієї навчально-виховної
роботи, оскільки ми повинні виховати особистість, яка має почуття гордості за
свою державу, сумлінно виконує громадські обов’язки, усвідомлює соціальні
проблеми Батьківщини та українського народу, любить рідних та близьких людей.
Без цього людина не має обличчя, вона втрачає себе. Український патріотизм
повинен стати провідною виховною ідеєю сучасної школи, що реалізується в
урочній та позаурочній діяльності. У
педагогічній концепції «Патріотичне виховання учнів» зазначається,що одним із
покликань української національної системи освіти та виховання є завдання
пробуджувати і виховувати в кожної дитини патріотичні якості, цінності:
-любов до батька і
матері, родичів, своїх предків, рідної природи, землі;
-любов до рідної мови,
культури, народу, пошану до його історичного минулого, національних традицій, звичаїв;
-глибоке усвідомлення
своєї національної приналежності, відчуття єдності з представниками своєї
нації;
-турботу про добре ім’я
- своє і своїх друзів та краян, збереження своєї людської і національної
гідності, честі; -активну діяльність з метою розвитку рідної культури,
мистецтва, науки, демократії, державотворчих процесів; -боротьбу за підвищення
духовності і добробуту всіх українців, представників національних меншин
України;
-синівську любов до
України – Батьківщини,готовність захищати від ворогів рідну землю, здатність на
подвижництво, героїчні справи в ім’я свободи і незалежності України;
-готовність боротися з
неправдою, злом, потворністю в будь-яких формах, спростовувати антиукраїнські,
антинаукові версії, ідеї, шкідливі і ворожі для нашого народу, Батьківщини
Література
1.
Антонець М.Я. Проблеми формування національної свідомості //Рідна школа. –
1991. – № 2. – С. 5–9.
2. Аркас М.М. Історія України-Русі. – 2-ге факс. вид. – К.: Вища школа,
1991. – 456 с.: іл.
3. Багалій
Д.І. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – 2-ге видання, випр. –
К.: Обрій, 1992. – 467 с.
4.
Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадянина
//Педагогіка і психологія. – 1997. – № 1. – С. 144–150.
5.
Булашев Г. Український народ (У своїх легендах, релігійних поглядах і
віруваннях) – К.: Довіра, 1992. – 416 с.
.6 Ващенко Г. Психологічні властивості
українців і причини наших невдач //Рідна школа. – 1992. – №2. – С. 12–20.
7.
Виховання національної самосвідомості у школярів: Матеріали Всеукраїнської
науково-практичної конференції. – К.: Україна–Віта, 1996. – 146 с. 30.
Вишневський О. Орієнтири національного виховання //Рідна школа. – 1994. – № 6.
– С. 42–46.
8. Вишневський О. Концепція демократизації українського виховання
//Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні.
Педагогічні концепції. – К.: Школяр, 1997. – С. 78–122.
9. Вугрич В.П. До питання про природу і сутність патріотизму //Виховання
патріотизму у дітей та молоді в сучасних соціально-економічних умовах:
Матеріали звітної науково-практичної конференції – К., 1999. – С. 8–12.
10.
Гонський В. Патріотизм як основа сучасного виховання та ідеології держави
//Рідна школа. – 2001. – №2. – С. 9–14.
11.
Донцов Д. Два патріотизми //Визвольний шлях. – Лондон: Українська видавнича
спілка: – 1977. – № 3. – С. 271–289
12.
Духнович О. Народна педагогіка //Твори в 4 т.– Прянів, 1967. – Т.2.– 734 с. .
Духнович А.В. Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских. – Львов,
1857. – Ч.1. – 92 с.
13.. Іларіон (митрополит).
Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія. –
Вид.2. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – 424 с. 76.
14.
Каюков В.І. Патріотичне виховання учнів загальноосвітньої школи на героїчних
традиціях українського народу: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.01./
Кіровоградський держ. пед. інст. ім. В.К.Винниченка. - Кіровоград, 1996. – 23 с.
15. Коменский
Я.А. Великая дидактика //Избранные педагогические сочинения. – М.: Учпедгиз,
1955. – С. 161–376.
16.
Костомаров М.І. Закон Божий. Книга буття українського народу. – К.: Либідь,
1991. – 40 с.
17.
Маляр П. Григорій Сковорода – батько духовного визначення українського народу
//Рідна школа. – 1986, травень. – Ч. 2. – С.10–13.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар